Людина живе, доки у Всесвіті б’ється бодай одне серце, котре памʹятає її.
Нація твориться, якщо памʹятає і вшановує своїх Героїв. Держава, за незалежність і волю якої найкращі її сини і дочки віддали найдорожче — життя, ніколи не зникне з карти світу. Натомість забудькуватим народам історія мстить.
АБРЮТІН СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ
08.04.1983 – 29.12.2014
Абрютін Сергій Миколайович у 2014 році був мобілізований ло лав ЗСУ. Перебував у зоні АТО на Сході України. Служив у 93-й окремій міханізованій бригаді.
Народився Сергій Миколайович 8 квітня 1983 року в селі Ходине на Глухівщині (нині Шосткинський район). Закінчив місцеву школу. Навчався в ПТУ № 31 міста Глухова. У 2002 році проходив строкову службу.
У жовтні 2014 року підрозділ направили на фронт. Бійці роти прикривали Донецький аеропорт – захищали як самі термінали, так і с. Піски. Під час перемир’я, у грудні 2014 року, Сергій планував з’їздити додому хоча б у короткотермінову відпустку на Новий рік. Однак 29 грудня розпочався нічний штурм блокпосту, на якому тоді знаходився Сергій.
Загинув Герой 29 грудня 2014-го в бою з російськими збройними формуваннями, що напали на позиції українських воїнів поблизу селища Піски Донецької області.
Похований на Алеї Слави Центрального кладовища м. Суми.
У рідному селі Ходине Шосткинського району на честь Сергія Абрютіна відкрито меморіальну дошку.
Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
У 2017 році присвоєно звання «Почесний громадянин міста Суми».
Вічна пам‘ять Герою!
ДЕМЧЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ
10.01.1987 – 06.08.2022
«Сашко був світлою, гарною людиною. Трішки сором’язливий, добрий, щирий,
безвiдмовний, завжди допомагав і виконував усi прохання. Хлопчик із променистими очима став справжнiм красенем, у якого були закоханi майже всi oднокласницi. Він вирiс справжнiм чоловiком, працьовитим, мужнiм, надiйним, був гордicтю та опорою для батькiв», – розповіла класна керівниця Валентина Лата.
Олександр народився 10 січня 1987 року у мальовничому селі Сваркове Глухівського району Сумської області. Навчався в місцевій школі. Після дев’ятого класу Олександр вступив до Глухівського коледжу Сумського національного аграрного університету на спеціальність «Будівництво та цивільна інженерія». Здобув диплом бакалавра. У 2006 році Олександр проходив строкову службу в роті почесної варти Президентського полку міста Києва. Після демобілізації закінчив ліцей Міністерства внутрішніх справ України по закінченню працював у патрульно-постовій службі міста Києва, де отримав звання старшого сержанта.
У 2011-му Олександр одружився, у шлюбі народилася донька Дарина. Після завершення контракту чоловік звільнився та їздив на заробітки за кордон, бачив чимало міст та містечок, але йому завжди хотілося повертатися додому до рідної землі. І у 2021 році його бажання здійснилося: повернувшись до Глухова чоловік придбав дім і власноруч його відбудував.
Після завершення контракту Олександр звільнився зі служби. Працював за кордоном. У 2021 році повернувся в Україну. Із перших днів повномасштабного вторгнення чоловік став на захист держави. Спочатку добровольцем вступив до лав територіальної оборони міста Глухова, а 5 травня 2022 року підписав контракт і долучився до складу 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ. З червня 2022 року перебував на Донецькому напрямку під Бахмутом.
6 серпня 2022 року Олександр Демченко загинув при виконанні бойового наказу від повторного влучання дрона під час порятунку своїх побратимів у селі Весела Долина Бахмутського району Донецької області.
Поховали Героя у своєму рідному селі Сваркове біля батька.
Схилімо голови в пошані перед тими, хто віддав своє життя за нас… Не зможемо повернути до життя полеглих оборонців, але можемо зберегти пам’ять про них.
Вічна пам‘ять Герою!
ЖУЛЬ ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ
30.11.2000 – 07.08.2022
21-річний ОЛЕКСАНДР ЖУЛЬ народився і виріс у с. Черневе, закінчив 9 класів у місцевій школі, середню освіту здобував у Сварківському НВК. Потім навчався у Глухівському агротехнічному коледжі СНАУ за спеціальністю «Будівництво та цивільна інженерія». Будучи учнем у школі, навчаючись у коледжі, Сашко був завжди активним юнаком. Грав у футбол за рідне село, за сварківську команду «Клевень». Він умів посміхатися очима, збирав навколо себе людей та завжди влучно жартував. Душа компанії, надійний друг і побратим, турботливий син та хоробрий воїн.
З перших днів війни вступив до підрозділу оборони міста Глухів, а потім підписав контракт на службу в ЗСУ у 58-му окрему мотопіхотну бригаду ім. гетьмана Івана Виговського.
Загинув Олександр 7 серпня 2022 року під Бахмутом від ворожого обстрілу.
Страшне горе вразило матір, старшого брата й вагітну дружину.
Кремезний, із доброзичливим поглядом та гучним голосом – людина, яку поважали, любили, дослухалися. Близькі згадують Сашу щирим і справжнім, він умів підтримати, підбадьорити та запевнити, що все добре, у будь-яких ситуаціях. До нього завжди можна було прийти за порадою з важким серцем, а вийти зі сміхом та легкістю на душі. Він був зовсім юним, мав тисячі мрій, але обрав шлях захисника, віддавши найцінніше — життя — за свободу України. Його посмішка, мужність та щира любов до рідної землі назавжди залишаться в пам’яті.
Поховали Героя у рідному селі Чернєве Шосткинського району Сумської області біля батька.
Вічна пам’ять Герою
ЛИТВИНЕНКО ОЛЕГ ІГОРОВИЧ
22.06.1998 – 08.01.2023
Народився Олег Литвиненко 22 червня 1998 року в м. Харків. З 2001 року проживав в селі Черневе, 9 класів закінчив у місцевій школі. Навчання продовжив у Глухівському агротехнічному коледжі. У 2020 році пройшов строкову військову службу у лавах НГУ. Ще з шкільних років хлопець ніколи не боявся взяти на себе відповідальність у вирішенні складних ситуацій. Ця риса збереглася в нього і у подальшому житті.
У 2022 році пішов добровольцем до лав ЗСУ.
Скромний, вихований, роботящий хлопець. Майстер на всі руки. На жаль, його життя обірвалося на самому злеті… Йому б тільки жити, радіти кожному дню і дарувати рідним свою увагу і любов.
8 січня 2023 року під час виконання бойового завдання біля Мар′янки на Донеччині Олег загинув.
Невимовний жаль…
Цей хлопчина справжній Герой. Він віддав своє молоде життя за свободу та незалежність нашої держави. За нас з вами…
Поховали захисника України у рідному селі Черневе.
Вічна пам’ять Герою!
ЮРЧЕНКО ВОЛОДИМИР ВІКТОРОВИЧ
14.12.1987 – 06.02.2023
35-річний Володимир Вікторович Юрченко родом із селища Шалигине. Закінчив місцеву школу, пройшов строкову службу. Закінчив Глухівський агротехнічний коледж. Був чесним, прямолінійним, мужнім.
Володимир будував плани на майбутнє, але все змінила війна…
У грудні 2022 року був мобілізований на службу як резервіст до лав ЗСУ для захисту України.
І ось до родини надійшла трагічна звістка з міста Бердичів. Під час виконання службових обов’язків воїн захворів на пневмонію. 24 січня Володимира госпіталізували до лікарні на Житомирщині, де 6 лютого у зв’язку з погіршенням стану здоров’я він відійшов у вічніть.
На віки-вічні його ім’я буде вписане в історію країни як воїна-Героя.
Поховали воїна на місцевому кладовищі в рідному селищі Шалигине.
Вічна пам’ять Герою!
ГОРОВИЙ ВОЛОДИМИР ВОЛОДИМИРОВИЧ
09.02.1983 – 20.10.2023
Народився Володимир 9 лютого 1983 року в селі Соснівка Шосткинського району Сумської області. Навчався у школі, змалечку вирізнявся загостреним почуттям справедливості, чесністю та прямотою характеру. Після закінчення 10 класів Соснівської школи вступив до Глухівського національного педагогічного університету імені О. Довженка. Володимир дуже любив спорт, займався у ФСК «Гармонія», брав участь у змаганнях з армрестлінгу та неодноразово здобував призові місця в місті Суми. Захоплювався комп’ютерною технікою, ремонтом, був справжнім майстром своєї справи. Після завершення навчання поїхав до Київа, де відкрив власні торгові точки з продажу та ремонту комп’ютерної техніки. З часом повернувся до рідної домівки, до родини, яка проживала в Глухові.
Володимир мріяв допомагати людям — хотів стати масажистом. Пройшов курси масажиста та планував відкрити власну справу в місті Глухові. Це рішення він прийняв за 15 днів до початку повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну. Та доля розпорядилася інакше.
На початку війни він твердо сказав рідним: «Я піду захищати Україну». Справедливий, чесний, незламний — з тих людей, які не вагаються і не відступають -він свідомо став на захист своєї землі, свого народу, своїх рідних, зробив вибір бути там, де найважче. Бути тим, хто тримає небо над нами.
У вересні 2023 року вперше приїхав у відпустку до Глухова, із захопленням говорив: «Я ніколи раніше не думав, що Глухів такий красивий». Володимир мріяв про родину, дітей, будував плани на майбутнє, вірив, що все ще попереду.
Він постійно перебував на Донеччині. Щоранку писав мамі: «Доброго ранку, мамо…»
19 жовтня 2023 року, пізно ввечері, написав матері, що готується наступ і що вони триматимуться до кінця.
Наступного дня життя Героя обірвалося…
40-річний солдат, оператор безпілотних літальних апаратів Горовий Володимир Володимирович загинув 20 жовтня 2023 року внаслідок авіаційного обстрілу поблизу населеного пункту Авдіївка Покровського району Донецької області, загинув солдат, оператор безпілотних літальних апаратів.
У річницю загибелі нашого оборонця вшануймо пам’ять Героя вдячним словом і тихою молитвою. Схилимо голови в пошані перед тими, хто віддав своє життя за нас… Не зможемо повернути до життя полеглих оборонців, але можемо зберегти пам’ять про них!
Вічна пам’ять Герою!
БОРОДІН СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ
18.07.1971 – 21.02.2024
Сергій народився 18 липня 1971 року в сел.. Шалигине Сумської області. Навчався в місцевій школі. Закінчив Сумське професійно-технічному училище № 18.
Тривалий час працював на ПАТ «Сумихімпром» за спеціальністю апаратник. Після виходу на пенсію поїхав до Польщі, де працював на заводі.
У квітні 2023 року повернувся із закордону та добровільно вступив до лав ЗСУ.
22 лютого 2024 року воїн зник безвісти в Донецькій області під час виконання бойового завдання.
Захисника поховали 27 листопада 2024 року на Алеї Слави Баранівського кладовища. Рішенням Сумської міської ради присвоєно звання «Почесний громадянин міста Суми» (посмертно)
Вічна пам‘ять Герою!
ДУДКІН ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
05.04.1984 – 26.02.2024
39-річний розвідник Олексій Дудкін народився та виріс у с. Шалигине на Глухівщині. Закінчив місцеву школу, пройшов строкову службу. Працював на різних роботах і в різних містах країни. Після одруження мешкав у Житомирській області. Був кмітливим, дуже добрим, мав амбітні плани на життя. Клята війна перекреслила все.
Коли за місцем проживання йому принесли повістку на ім’я Сергій, то він не став користуватися хибною помилкою ТЦК. Чоловік пройшов медичне обстеження, де в нього виявили вади серця й визнали обмежено-придатним. Але Олексій твердо вирішив іти на фронт, бо його покликав обов’язок чоловіка, громадянина, воїна – боронити рідну землю.
8 лютого Олексій з дружиною відзначили чергову річницю шлюбу- разом 15 років. Вони будували подальше життя, яке могло бути насиченим та довгим. Але не здійснилося…
26 лютого під час виконання бойового завдання на Лиманському напрямку загинув уродженець селища Шалигине Олексій Дудкін.
Йому навіки 39
Поховали Олексія на Житомирщині.
Вічна пам’ять Герою!
ЛИСЕНКО АНАТОЛІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ
19.10.1975 – 27.02.2024
Народився Лисенко Анатолій Анатолійович 19 жовтня 1975 року в селі Катеринівка Глухівського району у багатодітній сім’ї. Хлопчик закінчив 9 класів Соснівської середньої школи, навчався на курсах автомобілістів і опанував професію водія. На відміну від своїх міських однолітків, Толя (як і більшість його друзів) не мав достатньо часу для відвідування гуртків або занять творчістю, адже сільське життя потребує багато часу та зусиль по догляду за чималим господарством. Старший брат в родині, він був першим помічником батьків, доглядав за городом і свійськими тваринами, був прикладом для молодших брата і сестрички.
Строкову службу проходив на території Харківської області. У 1997 році створив міцну сім’ю з коханою дівчиною.
Трудову діяльність Анатолій розпочав на місцевому сільгосппідприємстві комбайнером, через деякий час подружжя переїхало до Шостки. Протягом життя чоловіку довелося працювати на різних виробництвах нашого міста, на кожному з них Анатолій відповідально ставився до своїх обов’язків, був працьовитою та неконфліктною людиною. У взаємоповазі та злагоді подружжя виростило двох донечок, згодом доля подарувала їм і онуків… Розмірене життя родини Лисенків змінилося з початком повномасштабної російської агресії.
В листопаді 2022 року молодший брат Анатолія, Юрій, зник без вісти. Чорна звістка вразила всіх у саме серце і стала вирішальним аргументом для Анатолія приєднатися до лав ЗСУ. 28 жовтня 2023 року він став на захист України. Після військового навчання у Чернігівській області був відправлений на Куп’янський напрямок (Харківщина). У розмовах з рідними чоловік намагався оминати тему служби – не хотів додавати дорогим людям переживань. У січні цього ж року Анатолій Анатолійович отримав поранення, а після лікування одразу ж повернувся на передову.
«Він постійно заспокоював нас і говорив, що все буде добре. Мріяли, як разом всією великою родиною зустрінемось, як поїдемо всі на город… Як приїде у відпустку на день народження дружини у червні», – розповідає сестра Світлана.
Перед вирішальним днем чоловік сказав рідним, що знов вирушає на бойове завдання… Зв’язок з ним обірвався. У тривозі та надії минуло три тижні…
25 березня дружина отримала підтвердження того, що Анатолій Анатолійович загинув при захисті свободи та незалежності України. Загинув за кожного з нас.
27 лютого при виконанні бойового завдання на Купянському напрямку загинув уроженець села Катеринівка Анатолій Лисенко.
Земляки пам’ятатимуть свого сина як справжнього Героя, який віддав найдорожче – своє життя – за мирне небо над Україною. Його ім’я навічно вписано в історію нашого краю та нашої держави.
Вічна пам’ять Герою!
КРАМАР ВІКТОР ЄВГЕНІЙОВИЧ
28.12.1977 – 25.03.2024
Віктор пішов у військомат добровольцем у липні 2023 року.
Загинув у боях за Україну на Харківщині біла с.Синьківка, Куп’янського району.
Віктора вважали заговореним, справжнім демоном, якого оминала куля навіть тоді, коли всі, хто поруч – двохсоті та трьохсоті. Тому новобранці просилися в бій саме з ним: «Демон, ми з тобою! Ми в тебе віримо!»
Віктор з дитинства цікавився історією. Тому позивний «Демон» — це не про зло. У давньогрецькому розумінні Daimon — це дух-провідник, надлюдська сила. Віктор завжди відчував свою приховану силу. Тихий добряк у 8 років став називати себе «Віктор-Трактор», у 10 у нього проявилася фотографічна пам’ять і фізична сила. Він запам’ятовував цілі книги і відтворював їх майже дослівно, міг легко підтягнутися на перекладені понад 30 разів. У віці молодшого підлітка хтось примітив його надзвичайний дар, і він отримав прізвисько «Гамалей» (був такий славетний генеральний осавул Війська Запорозького, полковник Полтавський Михайло Гамалей). Життєвий шлях Віктора – боронити Україну- уже тоді був визначений.
Віктор воював на Донеччині та Харківщині у складі різних бойових підрозділів, бо штурмові загони живуть недовго, їх перегруповують і формують нові. Був випадок, коли він з товаришами пізньої осені без їжі й води протрималися на позиціях, у напівоточенні майже 12 днів. Віктор петляв між мінометними обстрілами, щоб дістати хлопцям воду, бо вважав себе безсмертним і брав більшість ризиків на себе. Його віра у безсмертя не була гординею. Це було відчуття своєї енергетичної природи. Він відчував, що його дух не знищуваний. Війна і позивний «Демон» стали для нього бронею. Він пішов туди, де його надмірна чутливість могла перетворитися на бойове чуття.
І лише коли він втратив у бою свого найкращого друга, батька чотирьох дітей, з яким пліч-о-пліч йшов з перших днів служби, його броня безсмертя тріснула. Побратим помер у нього на руках, прошитий шматком мінометного снаряда. Відтоді Віктор перетворився на месника. Він бив ворога за загиблих побратимів, за своїх та їхніх дітей. Війна за рідну землю стала також його внутрішньою битвою.
Віктор від початку війни не зміг змиритися з тим, що сусіди напали на його Батьківщину. Сам етнічно руський, який свідоме життя прожив на прикордонні з росією, він говорив російською, та свідомо пішов битися з загарбником, що віроломно зруйнував його мир. Проте ненависть ніколи не була його внутрішнім двигуном, він боровся за справедливість, за сім’ю, за дітей, за рідну землю.
Одним з його заповітів було прохання не продавати батьківську землю (паї), «бо дуже дорого заплачено кров’ю побратимів за кожний метр рідної землі». Десятки разів «Демон» виходив на завдання й повертався цілим. За 7 місяців активних бойових дій у нього була лише одна контузія. Його надзвичайна сміливість і бойова звитяга в перших же боях була відмічена медаллю «За відвагу».
Загинув Віктор у боях за Куп’янськ, на Харківщині, біля с.Синьківка. Його життя обірвав ворожий мінометний снаряд.
Похований у Запоріжжі, де останні роки жив із дружиною.
Пам’ять про Героя і його велике добре серце назавжди збережуть його родина, дружина, дорослі діти та вдячні односельці. Усі хто знав і пам′ятає Героя, згадують його добрим словом і тихою молитвою. Він назавжди залишиться в серці кожного як приклад патріотизму, незламності духу, добра, самопожертви та безмежної любові до України.
Вічна пам’ять Герою!
КУРИЛО ВІКТОР ІВАНОВИЧ
13.10.1971 – 12.05.2024
Віктор Іванович Курило народився у с. Курилівка Лебединського району Сумської області, закінчив Рябущанську середню школу в 1988 році. Після закінчення школи вступив до училища та був направлений до заводу електронних мікроскопів. У 1989 році був призваний до армії. З 2012 року Віктор Іванович проживав у с. Соснівка Шалигинської громади. Працював у ТОВ «Глухів-Агроінвест» водієм.
27 липня 2023 року Віктор Курило долучився до Збройних Сил України. Тривалий час він вважався безвісти зниклим, та згодом стало відомо, що він загинув поблизу населеного пункту Роздолівка Бахмутського району Донецької області.
Велич людини визначається його вчинками. У Віктора Івановича за його життя було достатньо справ, за якими можна вважати його Людиною з великої літери.
Побратими будуть пам’ятати Віктора Івановича як справжнього воїна, як людину з надійним плечем. Жителі громади – як веселого, чуйного односельця, який завжди готовий був прийти на допомогу й ніколи не відмовляв.
Діти громади – як доброго Діда Мороза, який роздавав цукерки та подарунки, слухав вірші та говорив добрі слова.
Громада буде пам’ятати Віктора Іввановича як працелюбну людину, яка брала участь у громадському житті. Сім’я – як найкращого батька, чоловіка, сина.
Вічна пам’ять Герою!
ЛЕПЕШКО ВІТАЛІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
20.03.1971 – 13.05.2024
Народився Лепешко Віталій Олександрович 20 березня 1971 року в мальовничому селі Сваркове Глухівського району в багатодітній українській родині. Виріс серед простих людей, які з дитинства прищепили любов до праці, землі, рідного краю. Віталій любив відпочивати на річці, у лісі. Був витривалим, фізично загартованим і, навчаючись у школі, займався легкою атлетикою, був постійним призером змагань. Після закінчення Сварківської середньої школи здобув фах водія і працював за професією в місцевому колгоспі. Строкову службу в армії проходив на території Німеччини.
Віталій Олександрович був працьовитим господарем, дбайливим братом, добрим сусідом, надійним другом. Був доброзичливою, спокійною, відповідальною людиною, готовою завжди прийти на допомогу, мав золоті руки.
У березні 2024 року мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив на Донеччині, виконував свій обов’язок – захищав Батьківщину. А з 13 травня 2024 року вважався безвісти зниклим.
На жаль, 21 жовтня 2025 року надійшла трагічна звістка: у боротьбі за свободу та незалежність України, мужньо виконуючи свій військовий обов’язок, біля села Семенівка Покровського району Донецької області загинув відважний захисник – Лепешко Віталій Олександрович.
Сваркове пам’ятатиме свого сина як справжнього Героя, який віддав найдорожче – своє життя – за мирне небо над Україною. Його ім’я навічно вписано в історію нашого краю та нашої держави.
Герої не вмирають! Вони живуть у нашій пам’яті!
Вічна пам’ять Герою!
ВЛАСОВ МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ
21.09.1982 – 21.12.2024
Народився Микола у багатодітній родині.
Навчався у Шалигинській спеціальній школі. Після її закінчення влаштувався працювати в місцеве сільськогосподарське підприємство де працював на пасовищі та у тракторній бригаді. Його дитинство було простим і щирим, загартованим працею та родинними цінностями. Після смерті матері у 2008 виїхав із селища.
Їздив на заробітки у великі міста, працював у Шостці звідки і був мобілізований.
Загинув Микола 21 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Мала Локня Курської області.
На віки-вічні його ім’я буде вписане в історію країни як воїна-Героя.
Герої не вмирають! Вони живуть у нашій пам’яті!
Вічна пам’ять Герою!
БАЛАЖ ВІТАЛІЙ АТІЛЛОВИЧ
09.08.1997 – 11.01.2025
Балаж Віталій Атіллович народився 09 серпня 1997 року в селі Некрасове Глухівського району Сумської області.
З 5-го по 9-й клас навчався у Закарпатській області, селище міського типу Вилок. Так склалася доля, що рідний тато помер дуже рано, а Віталія виховав вітчим, який любив хлопця, як свого. Після закінчення 9-го класу Віталій поїхав на Глухівщину та вступив до Професійно-технічного училища № 15 на газозварювальника.
Був доброзичливий, відповідальний, працелюбний, завжди підтримає, допоможе. Доводив усі справи до кінця. Любив риболовлю та час проведений на природі.
На першому місці ставив родину: допомагав матері по господарству та у вихованні молодшої сестри. Зі старшим братом та племінниками завжди підтримував тісний зв’язок.
У 2024 році Віталій Атіллович був мобілізований до лав Збройних Сил України. Навчання проходив у Чернігові.
Воював на Харківському та Луганському напрямках у 3-й окремій штурмовій бригаді 2-го підрозділу головним кулеметником.
Останнє повідомлення: «Мамо, я їду на нову позицію, як приїду та буде зв’язок, то обов’язково зв’яжусь з вами».
Загинув Віталій Атіллович 11 січня 2025 року біля населеного пункту Новоєгорівка, що на Луганщині.
Поховали Героя у селі Некрасове Шосткинського району Сумської області біля рідного батька, як він і просив.
Вічна пам’ять Герою!
ІВАНОВ БОГДАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ
06.01.1999-12.09.2025
Народився Богдан 6 січня 1999 року в селищі Шалигине Глухівського району Сумської області.
До шести років проживав у рідному селі, потім переїхав разом із родиною до Ірпеня, де навчався у школі №3. На літо приїжджав до рідних у Шалигине. Був дуже активний, добрий, чемний, веселий, «душа» компанії. З повагою відносився до односельців. Ніколи не забував, де народився і виріс, провів дитинство. Завжди при першій можливості приїздив на рідну землю.
Після закінчення школи здобував освіту в Київському професійному ліцеї будівництва та комунального господарства, працював будівельником.
У 2024 році був мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив оператором безпілотних літальних апаратів. При виконанні бойового завдання в районі населеного пункту Зарічне Краматорського району Донецької області 12 вересня 2025 року разом з побратимом загинув у стрілецькому бою.
Без сина залишилась мати.
Останнє смс мамі о 5.30 ранку 12 вересня – «Доброе утречко хорошего настроения и хорошего дня».
Побратими згадують його як відважного воїна, який навіть у найгарячіших точках підтримував бойовий дух, жартував і ніколи не показував страху. Він був надійною опорою, вірним другом, який завжди готовий був прикрити спину. Його сміливість вражала навіть досвідчених військових.
Його загибель — це невимовний біль для родини, друзів та всієї України. Він віддав своє молоде життя, щоб ми могли жити у вільній державі. Пам’ять про нього — це не лише сум, а й гордість за те, що в нашій нації є такі сини. Він назавжди залишиться в строю, у наших серцях і в історії як приклад справжнього патріотизму та самопожертви.
Вічна пам’ять Герою!